Філософська культура особи та її суспільна значущість

Shura19@yandex.ru



           Філософська культура особи та її суспільна значущість.

       Коли ми маємо діло  з  філософським  осмислюванням  культури,  то  як
правило, нашим об`єктом  є  культура,  як  така.  Подібний  підхід  потребує
залишить за дужками, або в якості прикладів, або образів локальної  культури
- як національні, так і регіональні. А так як кожний дослідник формується  у
досконально визначеному фокусі культури та  ідентифікує  себе  з  конкретним
народом, то мета  осмислення  культури  у  всякому  випадку  визначає  вихід
дослідника, його думки за межі наявного буття.
       Культура як зміст і певна характеристика  життєдіяльності  людини  та
суспільства  багатогранна.  Тому  при  розгляді  її   сутності,   структури,
специфіки можливі  різні  підходи.  Як  результат  багатогранності  культури
існує велика кількість її визначень у філософії.
       Сам термін “культура” (від лат. cultura - обробка, виховання, освіта)
налічує сьогодні багато  тлумачень.  Загальним  для  них  є  і  те,  що  під
культурою на противагу  “натурі”  (природі,  природному)  розуміють  те,  що
створено людиною, штучно.
       Раніше цей термін зустрічався тільки  в  словосполученнях,  означаючи
функцію чогось: вироблення правил поведінки, здобуття  знань,  удосконалення
мови і т.п. У більшості лінгвістів не виникає сумніву, що своїм  походженням
слово “культура” зобов’язане латинським словам соlo,  colere  -  (зрощувати,
обробляти землю, займатися землеробством). Сultus - це землеробська праця.
       Це поняття поширюється і на інші сфери людської  діяльності,  зокрема
на виховання  і  навчання  людини.  У  листах  римського  філософа  Цицерона
“Тускуланські бесіди” він пише “cultura animi philosophi” (культура  духу  є
філософія). Пізніше  слово  “культура”  все  частіше  починає  вживатися  як
синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно  увійшло  у
всі європейські мови, у тому числі і слов`янські. Проте  на  цьому  еволюція
терміна  “культура”  не  закінчується.  У  середні  віки  набирає  поширення
комплекс знань вказаного слова, згідно з яким культура стала асоціюватися  з
міським укладом життя, а пізніше  в  епоху  Відродження,  з  удосконаленістю
людини.  У  ХVIII  ст.  слово  “культура”  набуває  самостійного   наукового
значення.
       Поділ культури на матеріальну і духовну,  одна  з  яких  є  продуктом
матеріального, а інша духовного виробництва, здається самоочевидним. Ясно  і
те, що предмети матеріальної і духовної культури можна  використовувати  по-
різному. Знаряддя праці і твори станкового живопису  служать  різним  цілям.
Так що функціональне  розходження  між  матеріальною  і  духовною  культурою
дійсно існує. Але разом з тим і те й  інше  є  культурою,  що  несе  в  собі
матеріальне і духовне в їхній  єдності.  У  матеріальній  культурі  укладене
формуюче її духовний початок, оскільки вона завжди є втілення  ідей,  знань,
цілей людини, що тільки і робить її культурою; продукти ж духовної  культури
завжди замасковані в матеріальну форму, тому що тільки в такий  спосіб  вони
можуть бути об’єктовані і  стати  фактом  громадського  життя.  Усе  це  дає
підставу говорити про культуру  як  таку,  незалежно  від  її  розподілу  на
матеріальну і духовну. Матеріалістичний підхід  до  культури  полягає  не  в
розрізненні матеріальної і духовної культури, а у  визнанні  її  органічного
зв'язку з розвитком усього суспільства.
       Недолік же визначення культури як усього створеного людиною  в  тому,
що, по-перше, культура при цьому може  сприйматися  односторонньо,  лише  як
щось зовнішнє людині, по-друге,  не  проясняється  природа  самої  культури,
співвідношення суспільства і культури.
       Різницю суспільства і культури виявляє її  визначення  як  сукупність
створених  людиною  цінностей.  Світ  культури  —  це  світ  матеріальних  і
ідеальних,  духовних  цінностей,  тобто   світ   об'єктів   матеріальних   і
ідеальних, узятих у його відношенні до людини,  світ,  наповнений  людськими
смислами. Трактування культури як системи  цінностей  обмежує  культуру  від
природи й одночасно дозволяють ототожнювати її із суспільством.  При  такому
підході  культура  виступає  як  певний  аспект   суспільства,   тим   самим
прояснюється її соціальна природа, але разом з тим не знімається  і  важлива
проблема співвідношення культури і суспільства.
       Однак  при  трактуванні  культури  як   системи   цінностей   остання
з'являється як сукупність готових результатів людської діяльності, а  процес
творення культури,  її  динаміки  залишається  поза  розглядом.  Крім  того,
подібне  розуміння  культури  ще   занадто   загальне   і   допускає   різні
інтерпретації в залежності від того,  як  розуміється  сама  цінність.  Так,
"неокантійці", що широко використовували поняття цінності, трактували її  як
щось надісторичне і  яке  не  підлягатиме  науковому  аналізу  і  поясненню.
Діалектико-матеріалістичне розуміння цінностей,  навпроти,  не  протиставляє
науковий і ціннісний підходи до суспільства і культури, зв'язуючи останню  з
усією людською діяльністю, із працею як джерелом культури і її результатів.
       Отже, визначаючи суть культури, потрібно виходити з  того,  що  кожне
зовнішнє вираження культури є прояв  ступеня  розвитку  самої  особи.  Узято
окремо від людини, матеріалізоване «тіло культури»  позбавляються  динаміки,
руху, життєвості.  А  реальна,  жива  культура  невіддільна  від  суспільної
людини — суб'єкта  культури,  співвіднесеного  зі  створеним  ним  об'єктним
світом. Сама людина формує себе в процесі  своєї  діяльності  як  культурно-
історична  істота.  Її  людські  якості  є  результат  засвоєння  нею  мови,
прилучення  до  існуючих  в  суспільстві  цінностей,  традиціям,  оволодіння
властивій даній культурі прийомами і навичками діяльності і т.д.  біологічно
ж людині дається  лише  організм,  що  володіє  певною  будовою,  задатками,
функціями. Тому не буде перебільшенням  сказати,  що  культура  являє  собою
міру людського  в  людині,  характеристику  розвитку  людини  як  суспільної
істоти.  Отже,  культура  існує  в  постійній  взаємодії  свого  зовнішнього
матеріалізованого вираження із самою людиною. Ця взаємодія полягає  в  тому,
що людина засвоює створену раніше  культуру,  розграничує  її,  роблячи  тим
самим передумовою  своєї  діяльності,  і  коїть  культуру,  створюючи  нове,
розграничує свої знання і цінності, уміння і здібності, свою родову  людську
сутність.
       Людина, звичайно, сприймає культуру вибірково  під  впливом  переваг,
обумовлених багатьма обставинами.  І  лише  на  основі  цієї  засвоєної  нею
культури вона виявляється здатною  розвиватися  далі.  Як  суб'єкт  культури
людина вносить у неї  щось  нове.  У  співвідношенні  освоєння  і  творчості
культури закладена маса проблем і протиріч. Щоб  у  них  розібратися,  треба
хоча б у самому загальному виді проаналізувати проблему розвитку культури.
       Філософія  вивчає  культуру  не  як  особливий  об'єкт,  що  підлягає
дослідженню  поряд  із  природою,  суспільством,  людиною,  а  як   загальну
характеристику світу як цілого. Філософське розуміння культури є  осмислення
вираженого в  ній  прагнення  до  безмежності  й  універсальності  людського
розвитку. Для  філософа  здатність  світу  як  би  «випромінювати»  із  себе
людський смисл характеризує його як явище  культури.  З  погляду  філософії,
культура є увесь світ, у якому людина знаходить себе.