Культорологічні теорії

O. Шнендлер
                               „Закат Европы”

         О Шпенглер у своїй книзі „Сутінки Європи” розглядає феномен кризи
в культурі. Загибель Заходу, подібно до загибелі античності, стає для
німецького філософа темою, яка включає в себе всі питання буття.  На думку
Шпенглера, дух Заходу був ототожнений зі змістом світу. Великі мислителі
перетворили духовні злидні в метафізичну доброчинність.

         Прикладом кризи в культурі для Шпенглера є загибель Заходу. Вона
являю собою проблему цивілізації. Будь-яка культура має свою цивілізацію.
„Цивилизация есть завершение. Она следует за культурой, как становление за
становлением, как смерть за жизнью, как окончание за развитием, как
духовная старость и каменный и окаменяющий мировой за господством земли и
детством души, получившими выражение, например, в дорическом и готическом
стилях. Она неотвратимый конец; к ней приходят с глубокой внутренней
необходимостью все культуры”.[1]

         На думку  Шпенглера, криза культури-це звичайне входження її
процвітання в її заключну цивілізаційну стадію. Ось чому римляни були
варварами, які не розпочали великий підйом культури, а завершили його.
„Бездушные, без всякой способности и философии и искусству, с животными
инстинктами, с исключительной погоней за материальным успехом, римляне
стоят на границе между эллинской культурой и ничем”.[2]

          Криза в розумінні Шпенглера є не стадія перед новим процвітанням,
а завершення циклу, кінцеве згасання культури. Перехід від культури до
цивілізації в його трактовці в античному світі припадає на  5 ст., а на
Заході-на 19 ст. Всі великі конфлікти світобачення, політики, мистецтва,
науки, почуття проходять під знаком протилежності культури і цивілізації.
Дух грошей проникає всі історичні форми народного буття. Власне мистецтво
стає спортом.

          Криза закономірна, але не в тім, що готується попереднім духовним
досвідом, відчуття його колізійності. За Шпенглером можна сказати, що
феномен кризи можна вважати законом всесвітньої історії. Задача дослідника
полягає в тому, що за сумою зовнішніх фактів відшукати закономірність.
Отже, криза-це не констеляція випадкових обставин, які залежать від
національних настроїв, особистісних впливів і економічних тенденцій.

         „На великий кризис, - відмічає Шпенглер,-указывает несметное
множество страстно дебатируемых вопросов и взглядов, которые высказываются
в тысячах книг и заявлений, но всегда остаются разрозненными, разобщенными
и приуроченными к ограниченному углу зрения специальной области, ввиду чего
возбуждают, тяготят, но не могут быть устранены. Сами они известны, но мало
известна их тождественность”.[3]

Криза у культурі наступає, за Шпенглером, тоді, коли її душа здійснить усю
сукупність її можливостей, у вигляді народів, мов, релігійних учень,
мистецтв, держав і наук. Внаслідок цього культура знов повертається в
обійми первісної душі. Однак протікання культури не є спокійним та плавним
процесом. Це живе буття є напружена, пристрасна боротьба: зовнішня-за
утвердження її влади ідеї над силами хаосу і внутрішня-за утвердження її
влади над без свідомим, куди цей хаос ховається.

           Якщо ж, як вважає Шпенглер, ідея досягнена, вся повнота
можливостей культури здійснена, то культура раптово костеніє, вона вмирає.
Сили культури надломлюються вона стає цивілізацією. В такому вигляді вона
може існувати ще протягом століть. Так було з Єгиптом, Китаєм, Індією та
світом ісламу. Так стирчала, за словами Шпенглера, іспокінська по території
антична цивілізація імперської епохи, на вигляд сповнена юнацької сили,
заглушаючи собою молоду арабську культуру Сходу.

Такий зміст, за Шпенглером, всіх епох „заката” в історії. Найбільш виразним
за своїми контурами є „закат античности”. Ми вже і тепер ясно відчуваємо у
собі і навколо себе перші ознаки того своєрідного, за своїм плином і
тривалістю аналогічно античного хору подій, який припадає на перші століття
 і може бути названий „закатом  Запада”[4]

Звичайно, кризові процеси протягом століть, на думку Шпенглера, розвивалися
спонтанно, несвідомо. Дещо нове, що він пропонує для філософії культурної
кризи, - це можливість свідомого критичного відновлення до феномена, який
тим не менш розкриває свої можливості і долеві риси невідворотно.

                Тепер, як вважає Шпенглер, в перший раз культура може
передбачити, який шлях вибрала для неї доля. Остання велика задача
західноєвр. думки – зрозуміти перестороги старіючої духом фаустовської
культури. Ідея кризи дозволяє зрозуміти морфологію становлення всього
людства. „В „Закате Европы” оплакивается ее судьба, - відмічає вітчизняний
культурофілософ Р.А. Гальцева, - но нет рыцарственной готовности к защите
высокой духовной перед лицом надвигающейся механическо-потребительской
цивилизации, нет воли к противостоянию. Наоборот, здесь ведется пропаганда
мрачного демобилизующего духа фатализма. Шпенглеровская мифологема,
вытеснив духовно-личное начало стихией жизненно-бессознательного и
предприняв релятивическое обессмысливание культуры, внесла, как говориться,
свой вклад нелюбимой автором цивилизации и разрушению культурно-духовных
начал”.[5]

Кризи в культурі не є випадковим покаранням, епізодом в її долі чи
жорстоким вироком. Як ми бачимо в світовій культурі супроводжують всю
історію. Культура не здатна розвиватися вічно за єдиною універсальною
схемою. У її розвитку наступають складності, колпізійні феномени. Вони
можуть, як вважає Шпенглер, свідчить тільки про закінчення часу даної
культури. Ніякого переродження культури не бути не  може. Криза – то сигнал
до кінцевої загибелі.

            Освальд Шпенглер стверджував, що у західно європейців виникло
відчуття, ніби ми не всі „людство”. „Несомненно, что не только для
первобытного  человека, но и для человека некоторых высших культур не
существовало всемирной истории, не существовало мира как истории”.[6]  На
противагу місцевому просвітителю Гердеру, який обґрунтовує ідею  „світової
історії”, О.Шпенглер саме через відкинення цієї ідеї пояснює самобутність
сучасної культури.

Культури ,за Шпенглером, володіють внутрішньою герметичністю, вони не чують
одна одну. Тому антична людина нічого не засвоїв з вавілонської і
єгипетської культур, хоча він добре знав хронологію, календар і інтенсивне
відчуття вічності і мізерності теперішнього моменту.

Не тільки в Європі, а й в масштабах Землі культура різнилася до взаємної
чужості. Індійська культура, в якій ідея браманської нірвани є надзвичайно
яскравим визначенням неісторичної душі, ніколи не мала, за Шпенглером,
навіть слабкого почуття часу. Індійці забували все; єгиптяни нічого не
могли забути.   Звідси висновок Шпенглера: “Всесвітня історія” є наш, а не
“загальнолюдський” образ світу. “И может быть, когда угаснет цивилизация
Запада, носителями которой мы являемся, то более не появится уже культура
и, стало быть, человеческий тип, для которого «всеминарная история» есть
одно из форм и одно из содержаний космического сознания”.[7]

Образ всесвітньої історії, пояснює Шпенглер, є неперевірений духовний стан.
Західні історики бачили рух людства від стародавності до середньовіччя і
потім до Нового часу. Але ця схема не відображала рух людства, не дозволяла
зрозуміти її справжне місце в системі всесвітньої історії, тобто
всезагальної історії вищого людства. Вона виникла як продукт творчості
гностики, тобто семітичного, головним чином сирійсько-іудейського,
світосприйняття римської імператорської епохи. В це коло розгляду не
входить ні індійська, ні навіть єгипетська історія.

Особливо різко відкликався Шпенглер про поняття людства. Так, народи живуть
на землі, але вони опиняються в різночасовому просторі. Адже культури
живуть і вмирають. Це відбувається в різних ареалах. “Людство” є пустий
звук. Як тільки цей фантом щезає з кругозору проблем історичної форми, як в
той же час вспливає вражаюче багатство дійсних форм.”[8] Культури, це живі
істоти вищого гатунку, ростуть абсолютно безцільно, як квіти у полі.

Отже, кожній культурі в концепції Шпенглера властивий індивідуальний спосіб
бачити і пізнавати природу. У кожної культури – своя специфічна природа,
якою не може оволодіти в такому ж вигляді людина іншої культури.

За Шпенглером, всесвітня історія – ілюзія, створена раціоналізмом. Культури
гинуть не передаючи нічого одна одній. Вони позбавлені загального звязку і
змісту. Крім того, вони абсолютно не проникливі. Але навіть сам Шпенглер у
своїй книзі привів вражаючі ілюстрації, які свідчать про те, що культури
все ж чують одна одну. Шпенглер рельєфно описував десятки загинувших
культур. Пифагор розумів єгиптян. Середньовіччя прийняло від античності
християнство. Відродження виявило сприйняття античності. Все це свідчить
про те, що ідея універсальності історії не безгрунтовна.



                  Карл Ясперс “Смысл и назначение истории”



Філософія історії Ясперса виросла у намагання мислителя знайти історичні
витоки сучасності, зв’язати пошматовані жорстоким XX століттям нитки,
поновити зв’язок племен. Тому в своїй роботі Ясперс роздумує над долею
сучасного людства, обговорюючи проблеми науки, техніки, індустріальної
цивілізації, післявоєнної ситуації в Європі і в світі.

Ясперс наполягає на єдності світового історичного процессу, на пріоритеті
його “духовної складової”. Оскільки єдність історичного розвитку людства
науково довести неможливо, він називає це припущення постулатом віри.

Звертаючись до лінійної схеми історії, Ясперс відмовляється бачити її
“вісь” в боговтіленні, аргументуючи це тим, що історична вісь повинна мати
значення для всього людства, в той час як поява Христа значуща лише для
християн.

Всі питання виростають в одне – про зміст людського існування, про зміст
буття. ”Завершилась эпоха мифологическая с её самоупокоенностью, с само-
собой-понятностью. Началась борьба против мифа со стороны рациональности и
рационального прояснённого опыта (логос против мифа), борьба за
трансцендентного единого Бога против демонов и борьба против неистинных
образов Бога из этического возмущения против них. Это общее изменение
человеческого бытия можно назвать одухотворением...Человек больше не
замкнут в себе. Он не ведом для самого себя, а потому открыт для для новых
безграничных возможностей”[9].

Пробудження духу є, за Ясперсом, початком загальної історії людства, яке до
того часу є поділене на локальні, не пов’язані між собою культури. Ідея
Ясперса проста: справжній зв’язок між народами – духовний, а не родовий, не
природний. Справжнє духовне життя народжується перед лицем “абсурдних
ситуцій” які ставлять перед людиною “останні питання”, тільки тут
спілкування людей виходить на екзистенціальний рівень.

Саме та обставина, що осередки напруженного, рефлекторного духовного життя
виходять паралельно в різних, далеких одна від одної культурах, слугує для
Ясперса найважливішою основою для віри в духовну єдність людства. “Тем, что
тогда свершилось, что было создано и продумано, человечество живёт по сей
день. Каждый его новый подъём сопроваждается обращением, возвращением к
осевой эпохе, всякий духовный взлёт может быть назван ренессансом осевой
эпохи”[10].

Оскільки Ясперс визнає важливе значення розуму та науки, він за раціоналізм
та Просвітництво, але оскільки він обмежує знання, щоб залишити місце вірі,
він проти раціоналізму та Просвітництва. Єднання в людей буває найбільш
глибоким і гуманним лише в тому випадку, якщо воно, засноване на незнанні:
люди, об’єднанні на трансцендентній таємниці, сповненні покіри та позиву а
не фанатизму та самовпевненності.

Ось, чому звертаючись до трьох основних наук про людину – соціології,
психології та антропології, - Ясперс вказує на можливу небезпеку там, де